Ці дослідження склалися у мозаїку, у якій одні спогади накладалися на інші та у купі створили незрозуміле нагромадження смислів, що мало схоже на системно розміщену у часі структуру. Ця мозаїка із рухів, думок, спогадів та емоцій і стала основою спектаклю. І коли він був уже майже готовий до випуску на сцену, автор зрозумів, що не має сенсу публічно робити якісь висновки. Тому ще єдиний вірний наглядний висновок, що сформований часом – це він сам.
У цьому спектаклі танець існує як абсолютно утилітарна річ, що є частиною пам’яті та дає можливість розв’язати питання, вирішуючи несвідомі протиріччя між тілесним та ментальним. В деякому роді це інструмент. А інструмент, як відомо, рідко є сенсом сам по собі.