Довжелезному мосту, що поєднує Київ з Трухановим островом, є чим здивувати подорожнього. Поглянеш вліво – вода невинно блакитного кольору, вправо – каламунта і важка. Це все від освітлення залежить, від того як падає сонце. На останніх словах я впіймала себе за язик, бо чоловік стрибнув з мосту, в захисному спорядженні: шоломі і мотузках. Під фотокадри і вигуки друзів – аж в серці похолонуло, як стрибнув.
Але внизу, під мостом, він гойдався величезною амплітудою, майже чіпляючи воду. І радів, як було чути тут угорі.
І коли виліз на міст, звичайно, за допомогою інструкторів Rope-Jumping, радів та запевнював, що все було не страшно. А в мене серце чутливе, мені ще страшніше стало. «Може і ви спробуєте?» - зразу ж усмішка, неначе почалася гра «на слабо». – «Я ще маленька, мені підрости треба» (знервовано сміюсь, бо вже 21 рочок). Пом’явшись хвилин п’ять, походивши з одного краю мосту до іншого – вирішила спробувати. Тим паче сертифікати якості на засоби безпеки в клубі Shanti були, а інструктаж сміливцю – буде.
Мій інструктор Сашко (так звуть цю надзвичайно терплячу людину, яка і повторить разів з двадцять і перевірить, щоб запам’яталося) підключив мене «до апарату викидання й піднімання з мосту». «Страх – це те, що є в голові, це захід безпеки нашого організму перед невідомим». Але ви все робите свідомо і знаєте, як поводитись» - не сказала б, що ця фраза нівелювала страх, але принаймні його зменшила. До інструктажу було страшно, після – стало легше. Страх це ще наша необізнаність. Я ніколи не довіряла людям – і тут на місці тренувала «падіння довіри» (успішно), воді – не вмію плавати і до того ж жахливо боюсь висоти. Мабуть, єдине чого в житті я не боюсь, так це проводити вечори в ліжечку, переглядаючи фільми. Найстрашніше – це стояти на платформі, яка виступає за міст, і бачити перед собою тільки воду. І падати туди (свідомо, з любов’ю до життя!), рівнесенько, мов струна, на зворотній рахунок.
«Дівчата стрибають частіше, ніж хлопці. І буває верещать під час падіння» - помітив Максим, напарник Сашка (бородань з лукавою усмішкою). Під час падіння – мої емоції були всередині. Величезний шматок недожованого повітря, страху та двух думок: «Мотузка міцна, як опустили, так і піднімуть» «Треба побачити краєвид». Дві абсолютно буденні думки – бо почуття стабільності та «помітити краєвид» у мене завжди грають в голові, сигналізували мені про те, що я заспокоїлась. Це вже будучи під мостом, гойдаючись за законами фізики! Іскри стріляли в очах, мов на поганому екрані: «Це через те, що занадто рано розслабила спину» – помітив після «мого повернення» Сашко.
Інструктори питали мене про враження – я їм відповідала щось на кшталт «так, так». Немає враження як такого – це все відбувається настільки швидко, а страху (адреналіну?) настільки багато – майже як спроба не просто побачити, а й вирізнити кожну бактерію, що живе в краплі воді, неозброєним оком. Я набираю цей текст і відчуваю калатання свого серця, нервову рухливість кінчиків пальців – неначе вогненні іскри зв’язують їх з клавіатурою. Це відчуєте і ви.
P.S. Дякую Максиму та Сашку з клубу Shanti. Двом людям з іншою життєвою філософією.
+ Не забудьте проглянути: Rope-Jumping "Пішохідний Міст 24 м".
