Ніч у музеї

1 лютого о 10.00 відбудеться щорічна акція, протягом тривалості якої, а це 24 години, учасники перебувають в камерах музею, де мають цікаві гутірки, час на спілкування, пізнання чогось нового та один одного. Відбудеться акція у Тернопільському Історико-Меморіальному Музеї Політичних В'язнів.

Реєстрація на участь - за посиланням https://forms.gle/sSkmf7ra7RYgy1uj7

Про акцію "Доба" 2007 року її учасниця Іванна Кобєлєва ділилась враженнями:

"Відрізок життя довжиною в ДОБУ

Найперше, що запитують – чи не було страшно. І що відчувалося. І чи справді прийшло розуміння про те, як це було і що було тоді Їм.
Горбата цементна долівка, шматки штукатурки, котра осипається зі стін,таких же нерівних і наче живих (стіни – то окрема історія, бо вони були свідками того), через отвори, які важко назвати вікнами, не проникає світло з вулиці. Вулиця – то інший світ. Ми сидимо колом на каріматах. Ми одягнені,
взуті, відчуття голоду і спраги ще не прийшло, ми знаємо, що з нашими рідними, друзями, навчанням чи роботою все гаразд, у нас буде завтра,післязавтра і, можливо, ще не один рік. І напевне не у Сибірі. У нас тут навіть є тепло та електрика. Незвично лише, що камери і карцери. Камери і карцери. Ти дивуєшся, вражаєшся, співчуваєш, співпереживаєш, співстраждаєш. Ти стаєш частинкою тієї спільноти, яка перебувала тут, ти переймаєшся Їхнім
стражданням, героїзмом, несправедливістю, яка закинула Їх сюди.
Намагаєшся прожити одну добу по певному графіку, при цьому постійно перебувати серед кам’яних стін, сидіти у замкненій камері, споживати їжу лише разом з усіма і лишу ту, що приносить наглядач, мовчати певні години, листуватися у чітко визначений час, прогулянка засніженим подвір’ям лише двадцять хвилин, ходити по колу і слухати листи Василя Стуса до сина.
Усвідомлюєш важливість кожного моменту перебування тут. Справи того світу, який знаходиться за кам’яною стіною, здаються дріб’язковими і неважливими із площини цього. Ти чуєш гуркіт транспорту і голоси з вулиці.
Там, за стінами, не знають про те, якою смачною може виявитися скибка чорного хліба, не знають, як можна сидіти, думати, говорити, читати, мовчати, лягати спати, прокидатися у камері для репресованих, молитися у карцері, і при цьому знати, що кілька десятків років тому тут теж перебували якісь люди, і були вони тут не з власної волі і не за зло, яке вчинили комусь, а за те, що відчували у своїх серцях свободу та любов до Бога та Батьківщини.
Ти не бачиш постатей і не граєшся у кіно – ти стаєш частинкою великої справи. Ти бачиш в очах своїх друзів розуміння того, чого вони сюди прийшли.
Співпережиття. Як молитва.
Пам’яті усіх героїв, мучеників, репресованих, відомих, забутих, шанованих, звеличених, кинутих, вірних Ідеї і Чину.
Доба."